В гостях у Анжеліки Рудницької

Нарешті прийшла весна!

Не зовсім рання, зате сонячна.

...  в  творчій майстерні  Анжеліки Рудницької, що  у центрі Києва, теж по-весняному  тепло й затишно.

На стінах  - дивовижні, вишивані роботи Анжеліки.

Ми сидимо на зручній канапі,в  оточені  м’яких  подушечок.

Поруч на маленькому столику – мед, фініки.

Ми п‘ємо  духм‘яний   чай.

 

 

- Я не вважаю  себе гурманом. Але я людина, яка себе свідомо в чомусь обмежила – у м‘ясі, наприклад ( більше 15 років тому), а це потягнуло за собою нові і нові речі. Найперше, рішення, яке я для себе прийняла, коли мені було років 13-14  – ніякого алкоголю. Я в цей час почала займатися спортом. Всі казали: «Давай! Спробуй!», а я відповідала: «Ні, я спортсменка,в мене режим, я відповідальна дівчина, цього дозволити собі не можу».  Я потім вирішила, що алкоголь мені взагалі не подобається – ні його запах, ні  те, що з людьми відбувається після того… Я вирішила, що я ніколи не буду пити алкоголь і ніколи його не тільки не пила, але  й не куштувала. В це важко повірити, але це – факт. А з приводу м‘яса, теж була незвичайна історія. Я тобі вже розповідала, про мою жалість до тварини певної, яку я знала. Це теж було дуже давно. Ми приїхали в гості в село і нас вирішили чимось свіженьким, смачненьким  нагодувати. Зарізали козеня маленьке і його приготували…  Ми всі їмо свинину, яловичину, курятину. Ми про це не думаємо. Але, коли ти цього козлика  вчора гладив, він ліз цілуватися, такий лагідний, а сьогодні він вже у тебе в тарілці лежить – таке відчуття дике і дивне, що я не змогла це з‘їсти. Тобто, я тоді  якось усвідомила і дуже гостро відчула – вирішила, що я не можу це їсти. Я якийсь стрес пережила. Потім зрозуміла, що мені взагалі не потрібне м‘ясо і я не хочу його їсти, і не буду його їсти ніколи, ніколи, ніколи… Тому  мій раціон - овочі, фрукти і крупи.

 

 

-  Так, пізніше, коли я почала активно гастролювати з‘явились  іще, як додаток, риба, молокопродукти. Мені сказали фахівці, коли нічого тваринного не їсти – це не дуже добре для здоров‘я:  для подорожуючого по-перше, а по-друге – не завжди можна було знайти ту їжу, яку ти хочеш. Тобто, спеціально тобі не будуть в ресторані готувати те, що ти хочеш, а те меню, що є, воно завжди або з тим, або з тим, або з тим… Тобто, доводиться приймати для себе компромісні рішення. Тому я вирішила, що м‘ясо – ні, а все інше – так.

 

- Так, це якийсь середній рівень вегетаріанства. Тому, що найперший – це, коли відмовляються від важкого м‘яса, а залишають тільки біле, умовно кажучи, птахів їдять. Я їм тільки морепродукти, рибу, сир, молоко.

 

- Моя мама і сестра якийсь період не їли м‘яса, а потім повернулися  в свій нормальний режим. І зараз на свята, коли я приїжджаю, всім готується одне, а мені в маленькій каструльці завжди інше.

 

- Ні, вона з повагою ставиться до моїх поглядів, але    були спроби спочатку : «А може…?», «А, давай…?» , «А,  бульйончик?», «А, якщо трошки додати?», «А, якщо тільки підливочку, а не їсти м‘ясо?».

 

 

- Просто кожній мамі хочеться свою дитину нагодувати. А потім мама зрозуміла, що це не гра, що це серйозно. Я змогла обгрунтувати своє принципове рішення і ми ніколи не поверталися до цієї теми. І мама далі готує, і більше того, наприклад, борщі тепер всі люблять більше такі, як я їм - пістні. Вони смачніші.

 

- Вважаю, що так. Я пощусь зараз по мірі можливості, принаймні,  намагаюсь. Молоко не п‘ю зараз…

 

- Каші, гриби….

 

 

- Я люблю найбільше гречку, пшоняну. Інколи їм кукурудзяну, але її довго варити правильно, щоб вона була така, як мамалига, така  ж смачна. Але зараз є такі пластівці, треба просто залити водою і все. Я додаю ще спеції гострі і крапельку олії.

 

 

- З зеленого чаю. Інколи з сухофруктами. Якщо я знаю,  що в мене важкий день і  не буде можливості поїсти, я можу поснідати. В період посту  в середу, або в п‘ятницю взагалі нічого не їм, присвячуючи це не тільки загальному посту, а ,наприклад, вирішенню якоїсь певної проблеми: щоб хтось не хворів, щоб прийшло правильне рішення стосовно певної проблеми, яку важко для себе вирішити на якомусь простому рівні. Коли не їси – з‘являється внутрішня сила, вивільняється багато енергії. Організм не займається перетравленням їжі, він дає тобі поштовх для нових звершень. Але буває таке, що це не дуже корисно для здоров‘я: крутиться голова, я навіть втрачала свідомість.

 

 

- Я вважаю, що так.

 

- Коли в мене є бажання, тоді я готую із задоволенням. У всіх інших випадках не готую зовсім.

 

 

- Часом – так, чи для мене  хтось готує. Найбільше я люблю, коли готує мама.

 

- Ні, але якщо я приходжу в ресторан, читаю меню і мені подобається якийсь салат, я запитую, чи можна туди не класти один з інгредієнтів. Можна. А заправити тим-то и тим-то? Можна. Спасибі. Раніше так не можна було робити: типу, у нас в «тазіку» все нарізано. До побачення.

 

 

- Так, буває, коли запитують: «Як завжди?» (сміється). Так, як завжди.

 

 

- Я люблю інколи те, що я не буду дома готувати і ніхто для мене не буде готувати – це суші.

 

 

- Так, особисто в таких країнах, як Таїланд, коли тут тобі море-океан, все свіженьке, все ням-ням-ням, дуже смачно. Я замовила в Таїланді найбільшу порцію, яка тільки є. Зрозуміло, що я її і близько не з‘їла…

 

 

- Все, що тільки можна було придумати, всі різновиди морепродуктів, риба.

 

 

- До літака залишалось декілька годин. Я попросила  мені упакувати і взяла із собою, передбачивши, що в літаку мене можуть не погодувати. А переліт дванадцять годин, чи чотирнадцять… І я була настільки права. Не зважаючи на те, що дуже часто попереджуєш -  ти вегетаріанець, це вписують в комп‘ютер під час замовлення авіаквитка,  - але дуже часто не приносять їжу. Бувало таке, що просто переплутали місця і сказали мені: «Ви не на своєму  місці знаходитесь». Як не на своєму? Це ж не автобус рейсовий - не сядеш куди хочеш. Хтось там вже з‘їв мою вегетаріанську порцію. Коли я  витягла свої суші, всім стало завидно. Всі те ж  захотіли суші.

 

 

- В багатьох випадках це не зручно, особисто, коли замовляють загальний стіл для якихось святкувань.

 

- Я дуже люблю екзотичну їжу, гостру. Я в Таїланді ридала від кількості спецій. Мене раз запитали: «Ви їсте гостре?». Я відповіла : «Звичайно». Але я не врахувала, що гостре по-українськи та  гостре по-тайські – це зовсім різні речі. Це був супчик з морепродуктів на кокосовому молоці. Я взяла ложку і в мене градом потекли сльози. Я запивала потім холодною водою. Нічого не допомагало. Виявилось, треба заїсти звичайним рисом, тоді можна загасити цю пожежу в роті. Але, потім я адаптувалась до гострої тайської їжі.

 

 

- Наприклад, цукерки в пальмовому листі знову ж таки в Таїланді, які роблять перед тобою. Ти дивишся і млієш. В Тунісі я куштувала тунця, засмаженого на вертелі. І коли я побачила цього гігантського тунця, я здивувалася, він був завбільшки мене. Це вражало і я ледве не перестала їсти і рибу… А от про креветки чи устриці  таке не думаю. Їм спокійно. У Бельгії величезний вибір устриць. Одні гострі, інші солодкуваті, інші ще якісь. У кожній країні є щось своє. У Німеччині було прикольно. Що не замовиш – приносять їжу, в принципі, українську: картопля із жирним м‘ясом. 

 

 

- Авжеж, але там роблять якісь малесенькі кльоцки з якимось приправами. Дуже смачні.  Та коли мені за час пересування по Німеччині це запропонували у третій раз  - я попросила якийсь простенький салат. Ще я  відмітила, що в Європі катастрофічно не вистачає «чорного» хліба.

 

 

- Знайти можна, а в ресторані хліб тільки білий. Все дуже смачно: і багети , і випічка, але «чорного» хліба не було. Якщо десь зустрічався, то такий легкий, в якому більше повітря. А я люблю такий важкий український справжній «чорний» хліб. Ах, одна із самих смачних страв.

 

- Можу з‘їсти хліб,  червону рибу, шматочок авокадо. Пару крапель соєвого соусу. Все.

 

 

- Я готую рис з морепродуктами.

 

 

- Дуже багато всього готує мама, якщо ми говоримо про свята. Все дуже смачне, але це не моя їжа. Ми з мамою готуємо багато салатів. Для мене мама готує і пісні голубці, і фарширований перець. Дуже смачні сирники. Коли в дитинстві ми жили десь разом з болгарами, чи молдованами, мама в них перейняла блюдо «шахнудлі».

 

 

- Тісто пружне, таке як на кльоцки чи вареники, картопля, м‘ясо ( але для мене мама робить без м‘яса), велика кількість грибів, пересмажена морква з цибулею і укладається все шарами. Доливається трошки водички. Закривається кришкою. Тісто на пару роздувається… Дуже смачно. Це важка їжа, але один  раз в рік можна з‘їсти.

 

 

- Ні, я дуже люблю тірамісу. Їм багато солодкого. Але сама роблю тільки шарлотку з яблуками.

 

 

- Риба. В Стамбулі – чорба. В Туреччині нема проблем для вегетаріанців, там  нереальна кількість салатів…

 

- Так. В Угорщині – дуже смачна юшка по-мадярські. Коли я попросила зробити  пів порції, мені відмовили, сказали, що буде зовсім інший смак. Має значення кількість інгредієнтів. Ця юшка по консистенції дуже густа, а  не прозорий супчик. Гостра , червона. Там багато паприки. Може томатний соус. Не знаю, як вони це готують. Вони не розказують.

 

 

Анжеліка ніяковіє...

 

 

- Чай - це  романтичніше.

 

 

- Мені! Тільки мені (сміється)!

 

 

 

 

- Я не знаю. Спочатку мені вважалось, що це буде для якоїсь групи людей, але практика показує, в якій би країні виставка не була – море відвідувачів, море відгуків – і за кордоном, і в Україні: на Заході, і на Сході, і на Півдні, і на Півночі, де вони відбуваються. Сказати, що це для естетів – не можна. Може люди стають естетами, коли бачать мої роботи, може вони стають іншими... Сенс не тільки в тому, що ти ділишся з людьми своїми емоціями, а в тому, що люди теж діляться своїми емоціями. Кожна людина, дивлячись на роботу, дає цій роботі свою енергію. Роботи стають мудрішими, набираються енергії від закоханих поглядів, думок, які вони викликають у людей.

 

 

- Може, але я находжусь на певному етапі змін в своєму житті…

 

 

- Так. Вона про кохання, розчарування, важку жіночу долю. Про те, як здолати перепони і чи можна їх здолати взагалі...

 

- Хеппі-ендом, звичайно.

 

 

- Всі історії із життя, але це - художня література і тут нема посилання на ніяких конкретних людей, нема строгих паралелей. Але, якщо хтось себе в цьому впізнає, то нічого дивного немає. Робоча назва «Чорна траса до щастя», але вона може змінюватися. Я зараз в інтернеті з народом обговорюю це, чи не лякає така назва.

 

 

-  Когось лякає, когось ні. Хтось вважає, що в цьому є інтрига, коли будь якою трасою, навіть чорною, пробираєшся все одно до щастя.

 

 

- Обіцяю і бажаю всім прихильникам вашого сайту щастя, сил і найголовніше – здоров‘я.